Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Метр здивовано глянув на співрозмовницю, але ці слова його потішили.

− Чому ми вирішили, що він − донор? Тільки тому, що він пише вірші? Та скільки їх таких? Бо потрапив в аварію? Це може бути просто збіг. Ось він зараз візьме й опритомніє…

− …або помре, − продовжив думку чоловік.

− Або й так, − знехотя погодилася Каміла, − хоч це, звісно, значно прикріший варіант.

− Дякую тобі, Каміло, − мовив по якійсь хвилі Метр. − Ти маєш неймовірний талант ніколи не опускати рук і не панікувати. Ти заспокоїла мене. Дякую.

− Та я ж просто хочу знайти логічне пояснення тому, що відбувається. Ти ж сам знаєш: усьому можна знайти пояснення, хай навіть і божевільне.

− Так. А збіг обставин, випадковість − це завжди універсальне пояснення для всього незрозумілого.

− Ось тільки не треба сарказму, − Каміла сердилася, бо розуміла, що колега не вірить їй, що переконаний − відбувається щось жахливе і вони стоять на порозі відкриттів, які можуть перевернути все їхнє усталене буття.

− Це не сарказм, − Метр говорив спокійно і якось приречено. − Я справді дуже хочу тобі вірити. Хочу вірити, що все те, через що ми сюди прийшли: і проблеми зі взаємодією донорів із реципієнтами, і їхня незбалансованість у Реальності і в Країні − усе це лише надумано, усе це минеться, і скоро знову все налагодиться…

Він замовк. Мовчала й Каміла. Кожен думав про своє. Та коли тиша стала вже гнітючою і її можна було відчути на фізичному рівні, Каміла заговорила:

− То що тепер? Повертаємося? Метр заперечно похитав головою.

− Ні. Я вже оговтався. Ми ж не для цього мандрували в Реальність. Якщо вже прийшли, треба щось зробити.

− Що? Куди підемо?

− У мене виникла ідея. Що, як завітати до Дениса? Подивитися, як він працює, як творить.

− А це слушна думка.

Справді, варто перевірити, як відбувається взаємодія їхніх проблемних донорів. Може, вони зрозуміють, чому хлопець раптом збунтувався і вбив свого героя, не порадившись із колегою? Може, на це якось уплинув сам Денис? Так, так. Остання думка видавалася божевільною, але з огляду на останні події (зокрема, розповідь Мирона про те, як його реципієнт творить без нього) могла бути цілком реальною.

Нічого схожого я досі не читала. Не те, щоб це була найкраща книжка, яку я колись брала до рук. Просто роман Дениса Лісового «Коли хрипне вітер» справді не можна ні з чим порівняти. Це щось несподіване, свіже, а головне − незбагненне. Так, його недаремно друкували, наші видавці мають смак, та й читачі, судячи з їхньої любові до автора, теж не підкачали. Воно й не дивно. Цікавий сюжет, яскраві, живі герої… А мова! Смачна! Я не знайшла кращого слова, щоб передати майстерність письменника висловлювати свої думки. Здавалося, розповідь дуже лаконічна, але вона текла так плавно, переходячи з абзацу в абзац, що читач наче плив нею, як повільною течією чистої річки. Нічого зайвого, жодних непотрібних красивостей, але відчувалася і якась прихована гра слів, непомітна з першого погляду.

Перегорнувши останню сторінку, я заплющила очі й зрозуміла, що спраги своєї не втамувала, а ще більше її розпалила. Є такі книжки, що їх ніколи вдруге не візьмеш до рук, а ця належала до тих, згорнувши які, хочеш знову розгорнути й почати читати. Та я цього не робила, бо переді мною лежало таких іще чотири, і я була певна, що вони не гірші. І не помилилася.

Та раптом зауважила, що за вікном уже темно. Годинник показував восьму. Я лежала на канапі біля балкона, тому й не помітила, що дочитувала вже майже в сутінках, бо ж устати і ввімкнути світло навіть не спромоглася.

Сечовий міхур настирливо давав про себе знати. Овва. І що ж це виходить: я прочитала досить великий роман (на чотириста сторінок) за кілька годин? Нічого собі! Такого в мене ще не було. Ні, брешу, було. Коли не помічала часу й запоєм ковтала деякі твори. Наприклад, свої. Але ж то було в Нічгороді. Там часу не існує. І втоми немає. А зараз я відчувала, що мої очі немов укрилися плівкою, вони пекли, сльозилися…

Я підвелася й побігла в туалет. Потім повмикала у квартирі світло, яке різонуло мені по очах, і ще довго до нього призвичаювалася.

Ще раз згадавши про час, зрозуміла, що скоро має повернутися мама, а мені навіть немає чим її нагодувати. Тому швиденько попрямувала до кухні, та щойно ввімкнула плиту, аж за дверима почулися кроки, провернувся ключ у замку і ввійшла мама.

Отак. Зараз сердитиметься. І правильно зробить. Це ж яка я егоїстка: вона працює не покладаючи рук, а я навіть нагодувати її не можу. Що ж, їй тепер самій ставати до плити?

Та, на щастя, мама не була голодна.

− О, доцю, ти щось збираєшся мені готувати? − мовила вона, зайшовши до кухні. − Не треба. Я після роботи зайшла з колегою в кав’ярню.

Гм. Дивно. Відколи це мама ходить із колегами по кав’ярнях? Досі вони обідали на роботі. Такої звички я за нею не помічала.

Мабуть, прочитавши мої думки (а мамі це завжди чудово вдавалося), вона уточнила:

− Ну, не зовсім із колегою. З давнім знайомим. Але в майбутньому, може, з колегою.

Тобто?

Уголос я нічого не промовила, але мама знову все зрозуміла.

− Сьогодні під час обідньої перерви вирішила піти до супермаркету трішки скупитися, бо в нас уже продукти в холодильнику закінчуються… О, до речі, − ляснула себе по лобі, − геть забула. Я купила твоє улюблене печиво. Якщо хочеш, дістань із пакета.

Печива мені хотілося, але більше цікавив таємничий давній знайомець.

− Пізніше, − відповіла й налаштувалася слухати.

− Так от. На чому я спинилася? А! − Вона сама запитувала й відповідала. − Я ходила між рядами супермаркету і ось бачу: іде назустріч Олег. Я одразу його впізнала. Ми разом навчалися в інституті. Він теж мене впізнав, хоч ми з ним лише двічі чи тричі бачилися на зустрічах випускників. Дуже зрадів. Сказав, що тривалий час жив у столиці, а зараз повернувся додому. Започаткував власну справу. Запропонував після роботи зустрітися й поговорити. Я погодилася.

Мама замовкла.

− І що ж було потім?